Кохання перше!
Як прийде пора
Скресання крити в пору березіля —
Скипає сніг,
Ворушиться гора
І журавель танцює на весілля.
Коли прийшла любов
До Бекмурзи —
Упала грізна блискавка грози
І розтрощила молодого бука!
Хоч не зронили очі ні сльози,—
Точила серце невблаганна мука.
А чи дозволить батько-багатій
Дочці з терново-чорною косою
Для бідного хлопчини стать красою,
А чи темницю приготує їй?..
Завжди багач цурався бідняка,
Бо срібла прагнув, краденого злота.
Тож як зріднитись з тим, хто мідяка
Нечасто мав, хоч працював до поту.
«Не буде шлюбу!»—відповідь таку
Почув юнак — зухвалу і злораду.
Та як зупиниш ту гірську ріку,
Яка гримить подібно водоспаду?
Протестом серця вибухнув джигіт —
В закоханих серця безкомпроміснії.
Палке кохання ожило у пісні —
Хай Кабарда почує і весь світ
Про біль його і тихий плач горянки,
Що Тлигубзигу покохала теж.
Він склав ту пісню у тісній землянці.
А їй потрібно простору без меж.
І враз аул весь сколихнувся співом,
Який і ніжно, й трепетно звучав,
Неначе повінь, розливався гнівом
І сипав жаром в очі багачам!
Немов душі пораненої голос,
Забились криком болісним слова —
Здалось, усе співало і боролось:
Дерева, люди, вітер і трава,
І в піднебессі білий Ошхамахо,
Велика річка і малий струмок...
Аж раптом пісня впала, наче птаха,
І гегуако 2 в розпачі замовк.
То він забув продовження поеми,
Весь зміст якої в пам'яті тримав.
Строфу б згадати, хоч рядок. Даремна
Себе він мучив, голову ламав...
І зрозумів поет: біда народу,
В якого букви власної нема:
Багато зерен рідних не посходить,
Багато світла притаїть пітьма.
Поразка? Ні! Бо кров його гаряча
Кипіла в жилах, прагла боротьби.
В землянку знову заховався Пачев
Не на одну і не на дві доби.
Він там шукав для свого слова літер,
Він там придумав азбуку свою,
Щоб більше пісні не розвіяв вітер,
Щоб з нею буть незламним у бою!
І він пішов... Абетка та єдина
Лиш Бекмурзі давала крил тоді.
...Нова доба нове письмо родила
В новій співучій нині Кабарді.