Мовчить, вдихнувши тишу, крона:
Поему думає нову...
Лиш зрідка жолудь форми дзвона
Впаде на стежку чи в траву.
Висять покручені гілляки,
Мов руки жилаві, важкі.
Крутили їх вітри всілякі,
Налиті зливами роки.
В рубцях від ран — та має душу
Зеленовічну, і не зрушить,
Не схилить дуба ураган.
Бо він по духу — брат Франкові,
Міцний в корінні, при здоров'ї,
Цей галичанин-дідуган.