У зелено-білім квітні
Народила мене мама.
Батько взяв на дні засіка,
Де лежала купка збіжжя,
Золоту зернину жита
І в скарбничку опустив...
А відтак — щорік на день мій
Досипав зерняток стільки,
Скільки літ мені минало.
Умираючи ж, сказав:
— Назбирав я жита пригорщ
На твою, мій сину, долю,
На твою, на нашу ниву
Ти візьми його й розсій...
І пробач, що не грошима
Я твою скарбничку повнив,
А вишукував найкраще
Для душі.—
Та й замовчав.
— Тату, що сказати мали?!—
Ойкнув серцем я — і сльози
Обпекли моє життя.
...Лиш пізніше зрозумів я,
Що мав батько ще повісти.
Коли землю нашу рідну
Засівав отим зерном.
Не просте було те жито
(Бо простим і не буває),
А, як слово, чарівливе,
Таємниче, як воно.
Бо лиш висію на ниву —
А скарбничка знову повна.
Бачу: зерням цим планету
Можна висіять довкруж.
Тож я сію-засіваю
На добро, на щастя людям,
А не висіяне — сину,
Ніби долю, передам.